¹Втїкайте, Беняминїї, з Ерусалиму, й затрубіте трубою в Текої; дайте знак огнем у Беткаремі, бо з півночі грозить біда й страшна погибель.

²Спустошу я уродливу й винїжену дочку Сионову.

³Поприходять пастухи до неї з стадами своїми, понапинають округи неї намети свої; кожен випасувати ме займище своє.

⁴Готуймось воювати її; рушайте, пійдемо ще ополуднї! Ой, ой! уже схиляється днина, розпростирається вечірня тїнь.

⁵Рушайте, пійдем і нїччю та й порозвалюймо палати її!

⁶Так бо говорить Господь сил: Рубайте дерево та насипайте вал проти Ерусалиму. Сьому городові належиться кара; в йому повно насильства.

⁷Як криниця держить у собі воду, так і він повний все ледарством. Нахаба й тїснота голосні в йому; перед моїм лицем — повсячасно кривда й знущаннє.

⁸Схаменись, Ерусалиме, щоб не одвернулась від тебе душа моя, щоб не зробив я тебе пусткою, землею, що нїхто не живе в їй.

⁹Так говорить Господь Саваот: До щаду обберуть останок Ізраїля, як оббірають грони на виноградинї; роби рукою твоєю, як оббираючий виноградину, що наповнює нею коші.

¹⁰До кого ж менї говорити, кого вговорювати, щоб чули? Ухо бо в їх затулене, й не можуть чути; слово Господнє — се в них жарт; не любе воно їм.

¹¹Тим то я й палаю гнївом Господнїм, не вгамую його в собі; виллю його на дїтвору на улицї, й на громаду молодцїв; займуть мужа з жоною в полонь, і старого з дїдом старезним.

¹²Домівки ж їх попереходять до другого, й поля й жінки заразом; простягну бо руку мою на осадників сієї землї, говорить Господь.

¹³Бо від наймолодшого та й до найстарійшого дбають вони всї про наживу, й від пророка до сьвященника — всї витворяють оману.

¹⁴Легко важять вони собі рани в людей моїх і думають хутко позагоювати, говорючи: „Спасеннє!‟ мир! а нїякого мира нема.

¹⁵Хиба вони соромляться, витворяючи гидоти? Нї, нема їм сорома, не червонїють, та й не тямлять уже, що то таке соромитись. Тим і попадають вони між поваленими, як надійде година моєї кари, говорить Господь.

¹⁶Так говорить Господь: Зʼупинїтесь на дорогах ваших, і роздивітесь, та розпитайте про дороги, що ними ходжено в давнезні давна, де дорога до щастя, та й ступайте нею, а знайдете впокій душам вашим. Вони ж сказали: Не пійдемо.

¹⁷Тодї поставив я сторожів до вас, і повелїв: Уважайте на сей трубний голос. Вони ж мовляли: Не будемо слухати.

¹⁸Оце ж слухайте, народи, й знай, громадо, що з ними буде.

¹⁹Слухай, земле! се я наведу лихолїттє на сей люд, — овощ мислей їх; бо вони на мої слова не вважали, а науку мою відпихали.

²⁰Що менї кадило з Себи, та пахуще зїллє здалека? Всепаленнєм од вас і жертвами вашими я гидую.

²¹Тим же то так говорить Господь: Ось, я положу сим людям спотику на дорозї, і спотикнуться об її й батьки й сини, та й сусїд погибне з сусїдом.

²²Так говорить Господь: Се йде народ із північньої землї, й великий люд підіймається з найдальшого кутка землї;

²³Несуть лука й списа. Жорстокі вони, не змилосердяться; ревуть, як море, йдуть комонником збройно, як один чоловік, воювати тебе, дочко Сионова.

²⁴Почули ми вістку про них, та й руки в нас помлїли, туга обняла нас, тремтимо, як породїля.

²⁵Не виходьте в поле, й не ходїть по дорозї: меч бо в руцї в ворога, страхіттє навкруги.

²⁶Ой ти, дочко мого люду! підпережись веретом, посип себе попелом, заридай, заплач гірко, як по синові одинчикові: незабаром нападе на нас погубник.

²⁷Пробником поставив я тебе в людей моїх, щоб ти розізнав і вислїдив путь їх.

²⁸Всї вони упрямі зрадники, живуть неправдою; се мідь і залїзо вони, — всї попсовані.

²⁹Міх перестав роздувати, огонь пожер олово; плавильник плавив надармо: ледачі не віддїлились.

³⁰Вибракованим сріблом звати муть їх, бо Господь відкинув їх.